МАЙДАН ГІДНИХ, ВІЛЬНА ВІЛЬНИХ: ЗА МАТЕРІАЛАМИ НАЦІОНАЛЬНОГО МЕМОРІАЛЬНОГО КОМПЛЕКСУ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ — МУЗЕЮ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ
День Гідності та Свободи є не лише черговою пам’ятною датою в календарі, цей день символізує відданість України ідеалам і принципам побудови демократичної держави та ідеям свободи. Події, до яких приурочено День Гідності та Свободи, є одними з ключових моментів українського державотворення, знаковими точками консолідації народу та уособленням глибинних трансформацій суспільної свідомості.
Завдяки Революції Гідності Україна отримала новий шанс для цивілізаційного вибору, руху до демократії, очищення від рудиментів тоталітарного й людиноненависницького комуністичного минулого. Однак, обстоювання власної гідності та свободи взимку 2013–2014 років коштувало Україні життя та здоров’я багатьох патріотів.
Народ України як ініціатор та учасник революційних подій виявив свою суб’єктність у формуванні майбутнього держави й утвердив вектор її розвитку як вільної демократичної європейської країни.
Гідність людини є однією з найважливіших особистісних цінностей, закріплених у багатьох правових актах, у тому числі міжнародних.
Гідність та честь і право на самовизначення єднають борців за свободу та незалежність України різних часів: Української революції 1917–1921 років, повстанців 20–30-х років та бійців Української повстанської армії, учасників дисидентського руху, Революції на граніті, Помаранчевої революції, Революції Гідності й учасників нинішньої російсько-української війни.
Передумовами Революції Гідності стали, насамперед, розчарування суспільства через політичні конфлікти й відсутність системного підходу та прогресу в реформуванні держави; посилення впливу олігархічних структур на політичні процеси в Україні; повернення країни під цілковитий вплив Росії з моменту обрання Віктора Януковича президентом України у 2010 році; скасування політичної реформи 2004 року та відновлення президентсько-парламентської моделі управління в Україні, що призвело до фактичної узурпації влади В. Януковичем; ухвалення 5 червня 2012 року Верховною Радою України Закону «Про засади державної мовної політики», який істотно розширив використання регіональних мов, передусім російської, провокуючи поляризацію українського суспільства за регіональним принципом; підписання так званих Харківських угод, за якими перебування флоту Російської Федерації в Криму та Севастополі подовжено було на 25 років із можливою пролонгацією ще на 5 років; зростання рівня корупції; безправність громадян перед чиновниками та безкарність представників влади та їхнього оточення.
Серед причин Євромайдану — призупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу щодо співпраці в межах Митного союзу. Це рішення було підтверджене особисто Віктором Януковичем під час Вільнюського саміту Східного партнерства, який відбувався 28–29 листопада 2013 року.
21 листопада 2013 року на знак незгоди з рішенням Уряду про відмову від підписання Угоди про асоціацію України та ЄС на столичному майдані Незалежності ввечері 21 листопада почали збиратися люди. За інформацією «Української правди», ближче до півночі на головній площі Києва зібралося близько 1500 людей із прапорами України та Євросоюзу. Від майдану Незалежності вони вирушили на Банкову, яку заблокували силовики. Заспівавши гімн України під Адміністрацією президента, люди повернулися на центральну площу. Частина з них залишилася на майдані Незалежності до ранку, тим самим заявивши, що протест буде безстроковим. Маніфестантів підтримали деякі опозиційні політики, які також вирішили чергувати вночі на Майдані з метою захисту людей.
У ніч на 22 та вдень 22 листопада протестні акції розпочалися у Харкові, Хмельницькому, Житомирі, Миколаєві, Одесі, Рівному, Кіровограді, Сумах, Луганську, Чернівцях, Черкасах, Чернігові.
Увечері 22 листопада на мітингу в Києві зібралися вже близько 5 тисяч осіб. Тоді вперше пролунало гасло «Україна – це Європа». Схожі лозунги лунали у Чернівцях, на акції в Харкові люди вийшли з плакатом «Україна – це частина Європи», а в Донецьку – «Я – за Євросоюз».
29 листопада 2013 року під час Вільнюського саміту Східного партнерства президент України Віктор Янукович відмовився від підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС. Це рішення викликало розчарування офіційних представників Європейського Союзу та посилило антиурядові настрої в Україні.
Переломним моментом мирних протестів 2013 року стали події на світанку 30 листопада в Києві. Бійці спецпідрозділу МВС «Беркут» близько 4-ї ранку жорстоко побили кілька сотень людей біля монумента Незалежності у середмісті столиці. Спецпризначенці скидали людей на землю з постамента, завдавали ударів ногами та кийками, тягли по землі й переслідували за межами Майдану. Частина протестувальників, рятуючись від побиття, знайшла прихисток у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря. До 4:30 мітингувальників було повністю витіснено з майдану Незалежності.
Офіційною причиною розгону Євромайдану назвали підготовчі роботи з установлення традиційної новорічної ялинки в центрі Києва.
Удень, дізнавшись про кривавий розгін, кияни зібралися на Михайлівській площі на стихійний мітинг із вимогами покарати винних у побитті й відсторонити від влади Віктора Януковича та його оточення.
У ніч на 11 грудня сталася ще одна спроба розгону Майдану, а також штурм будівлі КМДА силовиками. На Майдані залишалися лише кілька сотень протестувальників. У момент, коли наметове містечко оточили внутрішні війська, до Майдану долинули звуки дзвонів Михайлівського Золотоверхого монастиря – вперше за вісім століть від часів татаро-монгольської навали вони били на сполох, скликаючи містян на допомогу. За годину на оборону Майдану, в тому числі завдяки соцмережам, мобілізувалися тисячі киян, тож силовики були змушені відступити. Для захисту Майдану від повторного штурму активісти почали посилювати барикади, зокрема на вулицях Михайла Грушевського, Інститутській та Хрещатику.
16 січня у Верховній Раді переважно силами депутатів від Партії регіонів і комуністів ухвалили пакет законів, які суттєво обмежували права громадян на протест. Суспільство відразу охрестило їх «диктаторськими». Ці закони, спрямовані проти фундаментальних громадянських свобод – свободи вияву поглядів, мирних зібрань, об’єднань, цілковито звільняли від відповідальності причетних до кривавих подій на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури й переслідування незгодних із діями влади.
Основними положеннями «диктаторських законів» були запровадження кримінальної відповідальності за екстремістську діяльність як спроба приборкати інакодумство загалом; повернення кримінальної відповідальності за наклеп як спроба впокорити незалежні засоби масової інформації та перешкодити діяльності громадських активістів; запровадження спрощеної процедури знаття депутатської недоторканності й загроза її ліквідації на плановому референдумі як спосіб стримати парламентську опозицію; застосування заочного кримінального провадження; зміна правил проведення масових акцій на жорсткіші як пастка для демонстрантів; заборона руху в колонах як удар по Автомайдану; заборона на носіння касок і захисних масок як удар по загонах Самооборони Майдану; запровадження статусу «іноземних агентів» як удар по громадських ініціативах; заборона блокування доступу до житла, за яким дозволялося притягати до кримінальної відповідальності не лише тих, хто приїжджав «у гості» до представників влади, а й заарештовувати протестувальників на підставі «скарг незадоволених громадян»; запровадження відповідальності за несанкціоноване втручання в роботу державних інформаційних ресурсів; надання особистих даних при купівлі SIM-картки як запровадження тотального контролю над населенням; посилення відповідальності за заклик до повалення чинної влади.
Ухвалення «диктаторських законів», зміст яких відверто суперечив принципам демократії, призвело до радикалізації протестів.
22 січня смертельні вогнепальні поранення на вулиці Михайла Грушевського отримали вірменин Сергій Нігоян, який приїхав із Дніпропетровщини та був у складі 3-ї сотні Самооборони Майдану, білорус Михайло Жизневський, член організації УНА-УНСО, та українець Роман Сеник із 29-ї сотні Самооборони.
Викрадення людей та знущання з мітингарів стали звичними способами залякування активістів силовими структурами. У новинах за січень з’явилися повідомлення про викрадення й побиття учасників протестів.
Найкривавішими днями в історії Революції Гідності стали 18-20 лютого 2014 року. 18 лютого в день відкриття чергової сесії Верховна Рада мала розглянути законопроєкт змін до Конституції, які обмежують повноваження президента. Ішлося про повернення до положень Конституції 2004 року. Штаб національного спротиву ухвалив рішення про проведення ходи від майдану Незалежності до Верховної Ради з метою домогтися винести на сесійне голосування й підтримати зміни до Конституції. Мітингарі з Майдану піднялися вулицею Інститутською та рушили в напрямку до Маріїнського парку, де на них уже чекали тітушки під прикриттям правоохоронців. Силовики застосували світлошумові гранати, нерідко з прикріпленими до них металевими деталями для збільшення забійної сили, травматичну та стрілецьку зброю.
Увечері за участі внутрішніх військ і спецпідрозділів міліції розпочався штурм Майдану. Того дня ввечері після 18-ї години міліція оголосила про початок «зачистки» Майдану й закликала жінок та дітей залишити площу. Близько 20-ї години співробітники МВС за підтримки двох бронетранспортерів розпочали наступ з Європейської площі.
Точну кількість учасників протестів у листопаді 2013-го – лютому 2014 року визначити важко. За результатами соціологічного дослідження, проведеного на замовлення НМРГ центром «Соцінформ», участь у протестах узяли близько 6,5 млн українців. Половина з них брала участь в акціях у своїх регіонах, а до громадських активістів належав кожен п’ятий.
Загиблих учасників протестів назвали Героями Небесної Сотні. До них віднесено 107 осіб.
Масові вбивства беззбройних людей у середмісті Києва впродовж 18–20 лютого стали переломним моментом у перебігу протестів і спричинили падіння режиму Януковича та початок радикальних змін у системі державної влади.
Революція Гідності, яку було спрямовано на захист громадянських прав і свобод, сприяла демократизації суспільства та була підтримана демократичними країнами світу.
Нове керівництво української держави забезпечило вільну діяльність опозиційних сил, а самоорганізація громадян, яка під час Революції Гідності виявилася у низці ініціатив, сприяла розвиткові громадянського суспільства у постмайданний період.
